Восени 1902 р. виїхав на Кубань, мав приватну викладацьку практику у м. Катеринодарі, працював у археографічній експедиції члена–кореспондента Російської АН Ф. Щербини. Там організував Чорноморську вільну громаду — партійний осередок Революційної Української Партії (РУП). У грудні 1903 р. Петлюру вперше заарештували за революційну діяльність.

У березні 1904 р. він повернувся в Україну. Одначе вже по осені був вимушений емігрувати до столиці Галичини м. Львова, де працював співредактором рупівських часописів «Селянин» і «Праця». Особисто познайомився, співпрацював з видатними українськими діячами І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем.

У жовтні 1905 р. виїхав до Києва. Активно займався політичною роботою. У грудні С. Петлюра брав участь у ІІ з’їзді РУП і був обраний членом ЦК УСДРП. 27 січня 1906 р. за партійним завданням ЦК виїхав до Петербурга, де редагував щомісячник «Вільна Україна». Симон Васильович співпрацював у редакціях таких видань, як газета «Рада», «Слово», часописи «Україна», «Украинская жизнь».

У 1911 р. Симон Петлюра одружився з Ольгою Більською. У Києві 25 жовтня 1911 р. у подружжя народилася донька Леся.

На початку 1916 р. С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. У Мінську, де був розташований штаб фронту, оселилася сім’я Петлюри. Після повалення самодержавства він виступив ініціатором і організатором проведення в Мінську Українського з’їзду фронту. На якому був обраний головою Української фронтової ради, яка делегувала його на І Всеукраїнський військовий з’їзд до Києва.

Учасниками з’їзду в травні 1917 р. С. Петлюра був обраний до Українського військового комітету, який він очолив 21 травня. Таким чином Петлюру включили до Центральної Ради України. У складі якої Симон Васильович провів надзвичайно плідну роботу з розбудови українського війська. Влітку 1917 р. він виступив за реорганізацію старої, колишньої царської армії в Україні на основах національно–територіального принципу, його українізації. Відстоював українську позицію на перемовинах з Тимчасовим урядом. 22 вересня виступив на засіданні Генерального Секретаріату із законопроєктом про створення Вільного козацтва. На військовому з’їзді Південно–Західного фронту 4–10 жовтня у м. Бердичеві, закликав до створення боєздатної національної армії. 31 жовтня постановою Центральної Ради С. Петлюра був офіційно призначений Генеральним секретарем з військових справ.

У 1918–1921 рр. у національно–визвольних змаганнях, працюючи на найвищих політичних, військових посадах у державних органах України Симон Васильович Петлюра виявив мужність, організаторський хист, незламність у боротьбі за незалежність України. З листопада 1920 р. С. Петлюра керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. У грудні 1923 р. він виїхав до Австрії, згодом до Угорщини, Швейцарії. 16 жовтня 1924 р. С. Петлюра прибув до Парижа. У серпні 1925 р. до нього доєднались дружина Ольга й донька Леся. Сім’я оселилася в Латинському кварталі, біля Сорбонни, по вулиці Тенар.

«Опинившись на еміграції, ми не кинули своєї боротьби за національно–державні ідеали», занотував С. Петлюра. Політик продовжував непримиренну до радянщини полеміку через друкований тижневик «Тризуб». У Парижі був одним з організаторів товариства «Прометей», в основу діяльності якого була покладена ідея об’єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією. Взяв участь у Третьому з’їзді Союзу Українських Емігрантських Організацій.

За кордоном, далеко від батьківщини, Петлюра вже не мав колишнього політичного впливу на українців. І все одно залишався першорядним і найзапеклішим ворогом більшовиків. Про що вони постійно сповіщали в газетах. Радянські пропагандисти ввели в обіг термін з різко вираженим негативним змістом «петлюрівщина». Ним таврували представників національно–визвольного руху, які прагнули незалежності України, та їх однодумців. Звинувачених у петлюрівщині на підрадянській Україні заарештовували, засуджували й жорстоко карали.

Розуміючи, що боротьба за незалежність набула інших форм, 5 квітня 1925 р. Симон Петлюра склав листа–звернення до свого однодумця, Голови Ради Міністрів України А. Лівицького, про подальше налаштування справ Державного Центру на випадок своєї смерті. За рік 25 травня 1926 р. Симона Петлюру було вбито. Як вважається, за участі радянських спецслужб. Враження від публічного процесу над вбивцею, судові дебати на якому вийшли далеко за межі розслідування скоєного злочину, академік С. Єфремов записав у щоденнику. «Чисту людину зробили погромником, а убійника — героєм… Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла».

У світі вшановують пам’ять відданого борця за незалежність України. На честь Симона Петлюри називають вулиці міст і селищ. Відкривають погруддя, пам’ятні знаки. У Парижі продовжує роботу відомий осередок українського культурного життя — Бібліотека, музей засновані за ініціативою Комітету з вшанування пам’яті імені Симона Петлюри.

Нині у Збройних силах України військова частина носить почесне найменування «імені Симона Петлюри».

В Київському національному університеті ім. Т. Шевченка напередодні роковин провели міжнародну наукову конференцію «Симон Петлюра і боротьба за українську державність: історія, пам’ять, сьогодення». Український інститут національної пам’яті відкрив виставку «Симон Петлюра: життя за незалежність», яка формує цілісний образ політика та одного з ключових діячів українського державотворення початку ХХ століття.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Головний отаман військ і флоту УНР Симон Васильович Петлюра. Робота Головного художника студії Українського батального мистецтва Артура Орльонова.
2. Мітинг під час проведення III Всеукраїнського військового з'їзду. Симон Петлюра офіційно взяв на себе повноваження Генерального комісара військових справ України. м. Київ, 2 листопада 1917 р.
3. Симон Петлюра був одним із організаторів Гайдамацького кошу Слобідської України (на фото сидить третій праворуч серед військовиків). м. Харків, 1918 р.
4. Будинок по вулиці Тенар у Парижі, в якому проживав С. Петлюра.
5. Фото з донькою Лесею. м. Париж, 1925 р.
6. Траурна процесія С. Петлюри рухалась по вулиці Св. Якова повз стіни Сорбони. м. Париж, 1926 р.
7. Панахида на могилі Симона Петлюри в 40 день смерті. Попереду дружина Ольга й донька Леся. Кладовище Мон–Парнас в південній частині французької столиці.
8. Могильна плита на Монпарнаському кладовищі. м. Париж.
9. Екслібріс української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі.

• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
•