Розвиваючи успіх після перемоги під Сталінградом, радянські війська 14 лютого 1943 р. звільнили Луганськ, а через два дні, 16 лютого, — Харків. Але якщо Луганську пощастило позбутися загарбників остаточно, то в наше місто вони повернулися через місяць. У статтях і документальних фільмах про Харків у роки війни йдеться, що окупація тривала 641 день, якщо вважати, що місто було звільнено 23 серпня 1943 р. Ця дата, як і раніше, залишається офіційним днем визволення Харкова, хоча до того моменту три райони міста ще повністю залишалися зайняті противником і один район — частково. У звільнених же районах тривали бої з розрізненими загонами противника. Уранці 29 серпня вермахт зробив відволікаючий контрудар. Майже батальйон німецької піхоти за підтримки танків дійшов по Зміївському шосе (нині проспект Гагаріна) майже до центру. Утім, частинам Червоної армії вдалося швидко знищити ворога. Після цього війська вермахту відійшли на нові рубежі оборони — на р. Мжа. Саме 29 серпня 1943 р., на думку харківських істориків, слід вважати днем визволення Харкова.
Потребує уточнення і офіційна дата вигнання нацистських окупантів з території України. Традиція вважати 28 жовтня днем визволення України склалася ще в СРСР, оскільки саме тоді у 1944 р. радянські війська в ході Східно-Карпатської операції вибили останні з’єднання гітлерівців з території Радянської України. Улітку 1945 р., згідно з міждержавною угодою, Чехословаччина передала Радянському Союзу Закарпаття, яке увійшло до складу УРСР, а 28 жовтня 1944 р. радянські війська лише почали бої за місто Чоп. Бій на цій ділянці тривав до 25—26 листопада. Згідно з хронікою вигнання нацистів, останні села Ужгородського району Закарпатської області — Ботфалва і Тарнівці — були звільнені 28 листопада 1944 р. Саме цю дату логічно вважати днем визволення України.
Якщо розглядати Другу світову війну, необхідно відзначити грандіозну роль України в перемозі над нацизмом та її стратегічне значення. Саме тут вирішувалася доля війни в Європі. У своєму щоденнику Олександр Довженко писав: «Навколо України точиться добра половина всієї світової війни». На українській ділянці радянсько-німецького фронту практично ніколи не було тиші, постійно велися активні бойові дії. Від січня 1943 р. до жовтня 1944 р. на території України було проведено 15 наступальних операцій (11 стратегічних і 4 фронтові), а також дві оборонні, якщо ж рахувати з червня 1941-го — то 29 операцій з 76, проведених на цей час. Свого апогею битва за Україну досягла в період з осені 1943 р. по осінь 1944 р. Саме тоді на її території Ставка Верховного Головнокомандування зосередила половину складу діючої Червоної армії: до 42 % стрілецьких і 80 % танкових і механізованих з’єднань. У боях було задіяно 8 радянських фронтів.
Навіть сьогодні важко в повній мірі оцінити масштаб трагедії, що сталася. За даними Українського інституту національної пам’яті, на території України було знищено майже 700 міст і до 28 тисяч сіл. Але найцінніше, що втратила країна, — це люди. Демографічні втрати з січня 1941 р. по січень 1945 р. склали 13,5 мільйона осіб. За мирне небо Україна заплатила життям 9 мільйонів наших співвітчизників. Безповоротні і санітарні втрати Червоної армії в боях за Україну склали близько 6,6 мільйона чоловік.
Незважаючи на те що з дня закінчення Другої світової пройшло понад три чверті століття, досі залишається багато питань, відповіді на які належить зробити історикам і дослідникам.
Не можна забувати про багатомільйонні жертви, про безліч скалічених доль. Увічненням імен наших земляків і визволителів Харківщини 30 років займається Харківська обласна редакція Книги Пам’яті України. Видавши понад тридцять книг і мартирологів, в які занесені майже півмільйона імен, редакція продовжує популяризацію серед світової спільноти вагомого внеску українського народу в перемогу в Другій світовій війні. Попереду ще багато роботи.
Євгенія Петренко, завідуюча сектором редакції книги «Книга Пам'яті України» КП «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради
