Це був голод! Це був апокаліптичний тисяча дев’ятсот тридцять третій рік! Це був рік — могильник, що з холодною жорстокістю згріб сім мільйонів українців у могилу.

Боже! Чи ж це сон?! Я ж позавчора в Ленінграді бачив повнісінькі крамниці українського хліба... вгодованих і веселих москалів, які на весь голос кричали про перемогу соціялізму в СССР і про поширення його в усьому світі... Ось що значив соціялізм для Москви, а що для України...

У двірці за цими живими трупами полювали енкаведисти. Горнули їх докупи, кудись вивозили. Ті зі збайдужілими обличчями сунулися, але в двірці з’являлися нові опухлі, неначе падали з неба.

Я, як божевільний, ішов майданом. Ці нещасні люди перегороджували мені дорогу.

«Товаришу», леметувала опухла жінка, згортаючи в кожух дитину. «Дайте хліба... Бога ради... Не мені... Я вже наїлася... Дайте дитині... Їй-Богу, вона вмирає...»

На розі комфортного ресторану якесь українське обдерте маленя в угоду совєтським вельможам намагалося співати по-московському: «Тьотьочки-дядьочки! Дайте копієчку на кусочок хлєбушка!»

По вулиці люто гарчали авта. Вони, як шуліки, несподівано хапали цих людей і відразу зникали. Я за кілька день довідався, що ці «чорні ворони» вивозили нещасних далеко в степ і скидали їх на снігу. Вони там замерзали...[...]

В тяжкому відчаї я пішов до готелю і схопився руками за голову. Так просидів в холодній кімнаті до ранку...»