Харківська школа українського кобзарства
Міжнародним успіхом української культури стало включення 5 грудня 2024 р. «Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції» до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини Організації Об’єднаних націй з питань освіти ЮНЕСКО. Подія привернула інтерес широкої світової громадськості до унікального культурного явища, яким було і зостається кобзарство в Україні.
Кобзарство має багатовікову історію, а його пісенні традиції сягають своїм корінням часів Київської Русі. Пращурами кобзарів вважають відомого за «Словом о полку Ігоревім» поета–співця віщого Бояна, музик, зображених на фресках Софії Київської, літописних співців Мануйла, Митуса.
Перша письмова згадка про виконавців козацьких дум належала польському історику С. Сарніцькому. У описі Клецької битви між загонами під проводом Михайла Глинського з військом хана Менглі Гірея 1506 р. згадав братів Струсів. «Войовничі і відважні юнаки, загинули, оточені і стиснуті волохами. Про них ще й тепер співають елегії, які українці називають думами».
В українському фольклорі був дуже популярним образ козака Мамая — самодостатнього лицаря, досконалого воїна та бандуриста, який втілював собою минуле, сьогодення, майбутнє України. Репродукції старовинних зображень Мамая поряд з образами прикрашали покуття селянських хат. Характерною для сільського побуту українців ХІХ ст. стала постать кобзаря, який мандрував сільськими стежинами у супроводі міхоноші. Сліпий пісняр виконував народні твори у яких оспівувалася хоробрість запорізьких козаків. Походження, життя і навіть таємна професійна мова (так звана «лебійська мова») цих людей часто були не зрозумілі загалу. Таких виконавців називали «перебендями», що за тлумачним словником Б. Грінченка означало «дивак», «химерник».
